Новини

Цікавий співрозмовник

ЗМІ про нас

Цікавий співрозмовник

07.03.08
Григорій Крисс: "З фехтуванням не розлучився!" 

У світовому спорті знайдеться небагато атлетів, що тричі поспіль брали участь в Олімпійських іграх, і з усіх поверталися додому з медалями! Саме до таких великих спортсменів-олімпійців відноситься киянин, заслужений майстер спорту Григорій Якович Крисс. У 1964 році він привіз з Токіо золоту медаль за перемогу в особистому турнірі шпажистів. У 1968 році вихованець легендарного тренера Семена Яковича Колчинського повернувся до Києва з далекого Мехіко з двома срібними нагородами за успіхи в особистому та командному турнірах. І, нарешті, в 1972 році в Мюнхені йому дісталася бронзова медаль за виступ у команді шпажистів. А ще на рахунку першого олімпійського чемпіона з фехтування з України Григорія Крисса є безліч різноманітних нагород – з чемпіонатів світу, Європи, Радянського Союзу, Спартакіад народів СРСР, крупних міжнародних турнірів.
 
Через кілька років прославлений шпажист відзначатиме 70-літній ювілей. Проте йти на заслужений відпочинок він не має наміру: скоро вже чверть століття як атлет зі світовим ім'ям керує однію з кращих у країні київською ДЮСШ з фехтування "Динамо".

– Два дні поспіль ми з зацікавленням спостерігали за ходом юніорського чемпіонату України з фехтування. Ваш невеликий зал був буквально забитий юними спортсменами. Але як можна в таких умовах проводити турнір настільки високого рангу?
– Тіснота тут і справді несусвітна. Чемпіонати України, незалежно від того дорослі вони або юнацькі, звичайно ж, потрібно проводити в інших, більш пристосованих для цього умовах. І обов'язково із глядачами. Але все від нашої бідності – ні в Києві, ні в інших містах країни немає жодного просторого спеціалізованого залу з фехтування, який відповідав би міжнародним стандартам. Палаци спорту не поспішають розкривати перед нашим видом спорту своїх дверей. От і доводиться задовольнятися тим, що є. Та й що тут говорити, якщо навіть збірна країни не має нормальних умов для тренувань до олімпійських стартів.

– З ім'ям легендарного тренера Семена Яковича Колчинського пов'язано багато славних сторінок фехтувального життя України... 
– І мого також. Я зобов'язаний цій фантастично відданій фехтуванню людині всім, чого досяг в спорті і в житті. Він був прекрасним педагогом, тренером вищої кваліфікації і на подив толерантною, скромною людиною, готовою не залишати тренувальний зал цілодобово. Це не тільки моя думка. Про Колчинського з любов'ю і вдячністю згадують усі, хто пройшов школу фехтувального генія. Я потрапив до нього ще хлопчиком. І наші міцні, дружні стосунки зберігалися до останнього дня великого Майстра. Він був моїм наставником у житті, моїм вчителем, моїм першим і єдиним тренером. Саме Семен Якович створив більш як півстоліття тому динамівську фехтувальну спортшколу, а в кінці 80-х передав її мені, залишившись тут заступником директора і тренером. Мудрість і щедрість таланту Колчинського дали радянському і українському фехтуванню цілу плеяду чудових майстрів, переможців і призерів чемпіонатів світу, Європи, Олімпійських ігор, багатьох міжнародних і всесоюзних змагань. Багато з них стали потім прекрасними тренерами. У тому числі і дитячими.

– У післявоєнні роки, коли Ви серйозно зайнялися фехтуванням, воно не було в Києві таким популярним, як, наприклад, футбол, бокс або боротьба. Але Ви вибрали для себе саме цей вид спорту? Чому? 
– Вибір мій не був випадковим, хоча за шпагу я взявся не відразу. Фехтування в зруйнованому Києві і насправді знаходилося не на перших ролях: футбол, бокс, волейбол, акробатика, боротьба – інша справа. Ми жили тоді на Подолі, на вулиці Спаській. Час був тяжкий і небезпечний. Серед нас, вуличних хлопців, завжди особливою пошаною користувалися хлопці, готові постояти за себе і друзів, здатні "покарати" кривдника. І заняття боксом були як ніколи доречними. А паралельно з ними ходив в секції волейболу, акробатики. Проте внутрішньо відчував: це не зовсім те, що мені потрібно. У зимовий час любив із друзями відвідувати каток на стадіоні "Динамо". Так уже вийшло, що дорогою туди і назад наша юрба проходила повз спортзал, де займалися фехтувальники. Саме тоді в міських кінотеатрах крутили трофейний фільм "Три мушкетери". Кожен із нас дивився його не менше 10–15 разів, а потім у дворі влаштовувалися бої на дерев'яних шпагах. Ось де кипіли неабиякі емоції і пристрасті, а поєдинки закінчувалися інколи не одними лише синцями. Ми частенько зупинялися біля великих вікон, з цікавістю спостерігаючи за тренуваннями фехтувальників. Одного разу із залу вийшов невисокий чоловік і запропонував нам спробувати свої сили в фехтуванні. Тим тренером виявився Семен Якович Колчинський. Нас було п'ятеро хлопців з одного двору, і всі погодилися. Поступово, окрім мене, не залишилося нікого. І я вдячний долі за зустріч з великим тренером і видом спорту, які круто змінили все моє життя.

– З 17 проведених в Токіо боїв, який був для Вас, 23-річного юнака, найскладнішим? 
– Мабуть, зі шведом Ероном Абрахамссоном в 1/4 фіналу. Того дня для нас це був другий поєдинок, бо раніше в 1/6 ми вже сходилися на доріжці. Тоді суперник нічим окрім завзятості не блиснув і поступився мені – 3:5. Цього разу сутичка вийшла нервовою, тягучою і рівною з поперемінним лідируванням. Напруження божевільне, позамежне. Воно і зрозуміло, адже той, хто програв повинен залишити турнір. В останню мить мені пощастило у вирішальній атаці нанести переможний укол – 10:9. Це так надихнуло мене, що в півфіналі двометровий поляк Богдан Гонсер був буквально зметений з доріжки – 10:3.

– А свої поєдинки у фінальній кульці пам'ятаєте, адже минуло майже 44 роки? 
– Звичайно пам'ятаю. Вони перед очима і сьогодні до найдрібніших подробиць. У фінальну кульку нас вийшло четверо – грузин Гурам Костава, італієць Джанлуїджі Саккаро, англієць Хенрі Хоскінс і я. За регламентом кожен зобов'язаний був битися з кожним. Поступившись товаришеві по збірній СРСР Коставі – 2:5, я відігрався на Саккаро – 5:1 і завершив внічию останній бій з Хоскінсом – 5:5. Якщо Гураму програв за діло, то за рівність в поєдинку з Хенрі окрім себе винити нема кого. 33-річний англієць – фехтувальник без сумніву дуже сильний, іменитий і набагато досвідченіший. Але ж раніше в 1/16 фіналу я легко взяв над ним гору – 5:2. А тут – нічия... образливо. Довелося чекати результату двобою між Саккаро та Коставою. Там усе висіло на волоску, але більше пощастило італійцеві – 5:4. До того моменту Гурам вже поступився Хоскінсу – 3:5, а британець був битий італійцем. У перебої за перше місце на доріжку знов запросили мене і Хенрі. Але рівного поєдинку цього разу не вийшло, і все доволі швидко закінчилося розгромом Хоскінса – 5:2! Мене гойдали, обіймали, вітали, а я все не вірив, що став олімпійським чемпіоном, знов і знов задавався питанням: "Чи це не сон?". Тож пройшов ще якийсь час, перш ніж я остаточно зрозумів, що олімпійська вершина скорена!

– Як Вас зустріли в Києві і в Україні? 
– Якщо коротко, то фантастично. Звичайно не тільки мене, а й інших українських чемпіонів і призерів Олімпіади в Токіо – штангіста Леоніда Жаботинського, гімнастів Бориса Шахліна, Ларису Латиніну і Поліну Астахову, плавчиху Галину Прозуменщикову, волейболістів Юрія Пояркова, Юрія Венгеровського й Едуарда Сибірякова, байдарочника Миколу Чужикова і каноїста Андрія Химича, баскетболіста Миколу Баглея та інших. Ми об'їздили всю Україну, були найбажанішими гостями на заводах і шахтах, у колгоспах і вузах, школах і військових частинах. І всюди нас чекав сердечний прийом. Причому, на дворі грудень, міцний мороз, а на площах і вокзалах нас зустрічало, буквально, море людей із квітами, піснями, хлібними короваями. Таке не забувається!

– Мюнхенська Олімпіада в 1972 році стала для Вас останньою... 
– І не дуже вдалою, хоча завершилася командною "бронзою" і виходом до 1/2 фіналу в особистому турнірі. Я знав, що для мене ці Ігри останні, проте був готовий пройти їх на хорошому рівні. Десь так і вийшло. До півфіналу бився на доріжці нормально, але потім з чотирьох боїв виграв лише один. І вибув з боротьби за нагороди, поступившись на цій стадії, до речі, майбутньому олімпійському чемпіонові угорцеві Чаба Феньвеши – 3:5. Ну а потім був ще командний турнір. І все. Прийшов час поступитися дорогою молодим.

– І Ви пішли зі спорту? Не важко було от так відразу зачохлити шпагу?  
– Піти з великого спорту я, в принципі, був готовий ще в 1966 році. Але для України треба було залишитися. Мене наполегливо попросили, і я лишився. Як виявилося, не дарма – виступив потім ще на двох Олімпійських іграх, а в 1971 році переміг і на чемпіонаті світу в особистому заліку. Та й після Мюнхена піти з доріжки не вдалося – знов умовили не поспішати з цим. Останній бій провів у 1975 році. Виграв на прощання чемпіонат Європи і закінчив активну спортивну кар'єру, яка тривала більше двадцяти років.

– Що ж було далі?  
– З фехтуванням не розлучився. Якийсь час тренував дітей у рідному армійському спортивному товаристві. Потім близько 10 років працював із чоловічими та жіночими збірними з сучасного п'ятиборства, де одним із найважливіших видів якраз є фехтування. Активно займався також суддівством, представляючи СРСР, а згодом незалежну Україну на багатьох найбільших змаганнях, включаючи чемпіонати світу, Європи, Олімпійські ігри та Кубки світу. Їздив на них до 60 років. З липня 1987 року, коли покликав Семен Якович Колчинський, прийшов в ДЮСШ "Динамо" директором. З тієї пори і не розлучаюся з дітворою. І дуже радий цьому.

– Через півроку Китай прийматиме чергову Олімпіаду. На що можуть розраховувати там фехтувальники України?  
– Сьогодні відповісти на таке запитання непросто. По-перше, хотілося б побажати, щоб в Пекіні опинилося якомога більше представників України. Шанси завоювати ліцензії туди є і у львів'янки Яни Шемякіної в шпазі, і у хлопців-шаблістів. Думаю, що й рапіристи не сказали ще останнього слова. А ось жіноча збірна з шаблі, котра посіла на торішньому чемпіонаті світу в команді друге місце, і нині виступає успішно. Її ми обов'язково побачимо на Іграх у Китаї. Фехтувальний турнір там буде, враховуючи гостру конкуренцію, конче складним. Але я дуже сподіваюся, що нашим майстрам клинка вистачить сил і уміння поборотися за нагороди Олімпіади. Віритимемо і чекатимемо добрих звісток з далекого Пекіна.

Анастасія Волобуєва 
Фото Андрія Клименка

07.03.08 - Григорій Крисс: "З фехтуванням не розлучився!" 
15.01.08 - Фехтувальний сезон 2007: уроки досвіду
22.10.07 - Крок до перемоги у декілька уколів
27.07.07 - Так запалюються зірки
17.07.07 - Роман Задорожний: Тільки реальна участь у світовій першості покаже, на що здатна наша команда 
01.07.07 - Яна Шемякіна:  Пишаюся тим, що я львів'янка 
26.06.07 - З Пекінським прицілом

17.12.09 – 18.10.10
04.04.08 – 02.11.09
26.06.07 – 07.03.08